Пунктуаційну норму порушено в реченні
Життя прожити — не поле перейти.
Обачність — оберіг розуму.
Обережність — підпора мудрості.
Час — є лікарем на всі хвороби.
Пунктуаційну помилку допущено в реченні
Бути вільним уміти розмовляти з волею.
Надія і Віра — мій човен і весла.
Світла думка — незаперечна цінність.
Свобода — ось універсальний код.
Благословіть в дорогу, матері!
Мій побратиме! Заспіваймо пісню.
Не будемо, пісне, прощатись.
Куди пливеш мелодіє?
Тобі, дочко, кажу, а ти, невістко, слухай.
Готуйтеся, люди, бо скоро грудень.
Коли проповідує лисиця, кури, бережіться!
Ховайтеся пироги, бо ми ваші вороги.
Завтра певно, буде легше всім.
Багато часу згаяно, на жаль.
Справді, роботи немало навкруг.
Тихий вечір йде, на щастя.
По-перше думай, по-друге бери на себе відповідальність.
Майбутнє, зрештою, залежить від нас.
Справді, ми потребуємо нових рішень.
Ми, наприклад, упевнені в перемозі.
Дні наші ніби однакові, але водночас такі різні!
На цій землі родяться щедро правда й добро, мудрість і розум.
До людей неси і посмішку, і сміх, і розраду, і пораду.
Полем річкою, гаєм милуймося.
Сонце і її дитина — обидва матері здаються золотими.
Зло, насильство, горе усе відступає перед мудрістю.
Мудрість має такі ознаки: терплячість, працелюбність, честь.
Найцінніші три почуття: любов, дружба, співчутливість.
Добро роби кожному не розмірковуючи.
Нехтуючи честю, не вбережеш совісті.
Ґава покачавшись у снігу, не побіліє.
Чорну душу не відмиєш, скупавши тіло.
Шелестять явори повиті першою росою.
Небо розгорнуло свій намет — синій, широкий, глибокий.
Рідний степ, широкий, вільний, став перед очима.
Сплять сивиною закутані гори.
Ви уявіть собі; я родився в степах.
Як пройде негода, стане кращою погода.
Листя жовтіє — поле смутніє.
Троянда не розквітне: її спалило сонце.
«Це в нас пісня така,— забриніли бджолята.
«Цвіте терен»,— тихо ми співали.
Співаймо, щоб вічно жити у сяйві великих справ!
Хочеться сусідові сказати: «За співаймо!»
